Через базарний майдан іде поліційний наглядач Очумєлов у новій шинелі та з клуночком у руці. За ним ступає рудий городовик з решетом, ущерть повним конфіскованим aґpycoм. Навколо тиша… На майдані ні душі… Порозчинювані двері крамниць та шинків поглядають на світ Божий сумно, неначе голодні пащі; коло них немає навіть старців. - Дак ти кусатись, нечиста сило! - чує раптом Очумєлов. - Братця, не пускай його! Тепера не велено кусатись. Держи! А… а! Чути собаче скавучання. Очумєлов дивиться вбік і бачить: із дров'яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у перкалевій накрохмаленій сорочці та розщібнутій жилетці. Він біжить за собакою, і, подавшись тулубом уперед, падає на землю і хапає того за задні лапи. Чути удруге собаче скавучання і крик: «Не пускай!» Із крамниць висуваються сонні фізіономії, і незабаром коло дров'яного складу, ніби виріс із землі, збирається натовп. - Либонь, безпорядок який, ваше благородіє… - каже городовик. Очумєлов робить півповорота ліворуч і прямує до стовпища. Коло самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розщібнутій жилетці і, піднявши вгору праву руку, показує натовпові скривавлений палець. На півп'яному лиці його ніби написано: «Ну, знатимеш же ти мене, шельмо!» Та й самий палець його виглядає, як знамено перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розставивши передні ноги і трусячись усім тілом, сидить на землі сам призвідник скандалу - біле хортеня з гострою мордою і жовтою плямою на спині. У сльозавих очах його вираз туги й жаху. - З якої це причини тут? - питає Очумєлов, врізуючись у натовп. - Через віщо тут? Це ти нащо палець?.. Хто кричав? - Іду я собі, ваше благородіє, нікого не займаю… - починає Хрюкін, кашляючи в кулак. - (Об дровах з Митрій Митричем), коли враз це стерво з доброго дива за палець… Ви даруйте мені, я людина, котора робоча. Робота у мене делікатна… Хай мені заплатять, бо я, майте собі, цим пальцем, може, тиждень не поворухну… Цього, ваше благородіє, і в законі не стоїть, щоб од тварі терпіти… Коли ото кожне буде кусатися, то краще й не жити на світі… - Гм… Гаразд… - говорить Очумєлов суворо, кашляючи й поводячи бровами. - Гаразд… Чий собака? Я цього так не помину! Я покажу вам, як собак розпускати. Пора вже звернути увагу на таких о суб'єктів, що не хочуть коритись постановам. Як оштрафую його, бісову душу, так він знатиме в мене, що значить собака та інший такий бродячий скот. Я йому нажену холоду!.. Єлдирін, - звертається наглядач до городовика, - дізнайся, чий це собака і напиши протокол. А собаку знищити треба. Негайно! Він, видно скажений… Чий це собака, питаю? - Це, надісь, генерала Жиґалова, - обзивається хтось із юрби. - Генерала Жиґалова? Гм… Здійми-но, Єлдирін, з мене пальто… Страх, яка спека. Відай, на дощ… Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? - звертається Очумєлов до Хрюкіна. - Хіба таки він дістане до пальця? Він маленький, а ти бач он який здоровило вигнався. Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а тоді й спала тобі в голову ідея, щоб причепитись. Ти ж, бра… звісний народ! Знаю вас, чортів! - Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а песик не дурний бувши та й хап його… Нікчемний чолов'яга, ваше благородіє. - Брешеш, сліпоокий! Не бачив, так навіщо ж ото брехати! Їхнє благородіє розумний пан і розбирають, коли хто бреше, а хто по совісті, як перед Богом… А як я брешу, так хай тоді мировий1 розсудить. У нього в законі сказано… Теперечки всі рівні… У мене в самого брат у жандармах… коли хочете знати… - Мовчать! - Ні, це не генеральський… - глибокодумно зауважує городовик. - У генерала таких нема. У нього все більше вижли.2 - Ти це напевне знаєш? - Напевне, ваше благородіє… - Я й сам знаю. Генералові собаки дорогі, породисті, а це - чортзна-що. Ні тобі шерсті, ні вигляду… підлота сама тільки… І такого б то собаку держати?!. Чи ви при розумі? Хай тільки попався б такий собака в Петербурзі чи в Москві, то знаєте, що було б, га? Там не подивились би в закон, а вмент - не диш! Ти, Хрюкін; потерпів і діла цього так не лишай… Треба провчити. Пора… - А по-моєму генеральський… - міркує вголос городовик. - На морді в нього не написано… Я оце в дворі у нього такого саме бачив. - Звісно, генеральський, - говорить голос із натовпу. - Гм… Надінь-но, браток Єлдирін, на мене пальто. Щось холодом війнуло… Морозить мене… Ти одведеш його до генерала і спитаєш там… Скажеш, що я найшов і прислав. Та скажи, щоб його не випускали на вулицю… Він, може, дорогий, а коли кожна свиня йому в носа цигаркою тикатиме, то зіпсують як стій та дивись. Собака - тендітна тварина… А ти, йолопе, опусти руку. Нема чого дурного свого пальця виставляти. Сам винен… - Кухар генеральський іде, його спитаємо… Гей, Прохоре! А йди-но, голубе, сюди. Поглянь на собаку… Ваш? - Вигадав! Таких у нас зроду-віку не бувало. - І розпитувати тут довго нема чого, - каже Очумєлов. - Бродячий! Нічого тут довго розводитись… Сказав бродячий, значить бродячий. Знищити, от і все. - Це не наш, - веде далі Прохор. - Це генералового брата, що недавнечко приїхав. Наш не охочий до хортів. Брат їхній, дак той охочий… - Та хіба братик їхній приїхали? Володимир Іванович? - питає Очумєлов, і все лице йому заливає солодка усмішка. - Ах ти, Боже ж мій, Господи! А я й не знав! Погостювати приїхали! - у гостину… - Боже ж мій, Господи!.. Скучили за братиком… А я ж і не знав! Так це, виходить, їхній собака. Дуже радий… Візьми його. Песик нічогенький… Меткий такий… Хап цього за палець! Ха-ха-ха… Ну, чого тремтиш? Ррр… бр… Сердишся, шельмо!.. Ач, який цуцик… Прохор кличе собаку і йде з ним від дров'яного складу… Натовп регочеться з Хрюкіна. - Я ще доберусь до тебе! - свариться на нього Очумєлов і, запинаючись у шинелю, простує далі через базарний майдан. Переклад з російської А. Лебедя This file was created with BookDesigner program bookdesigner@the-ebook.org 17.07.2008